РУХ ОПОРУ В НАШОМУ КРАЇ
Вульвач Т. М. , учитель історії Козелецької гімназії № 1
22 вересня 2014 року в Україні відзначали День партизанської слави та 70 річчя партизанського руху в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Чим більше минає часу, тим значимішим постає безприкладний героїзм нашого народу в боротьбі проти німецьких загарбників. В історії цієї боротьби одна з найяскравіших сторінок належить руху Опору.
22 червня 1941 року розпочалась найжорстокіша війна в історії людства. До 20 вересня Чернігівщина була повністю окупована фашистськими військами, які відразу ж почали встановлювати тут “новий порядок”.
Для боротьби з «новим порядком», в тилу ворога, виникає ще один фронт – партизанський. Для нього були характерні ті ж самі етапи розвитку, що і для партизанського руху в Україні. Він характеризувався різноманітністю форм і способів ведення боротьби.
Актуальність даної теми зумовлена тим, що головна роль в розгромі ворога належить, звісно, радянській армії, але рух Опору надавав їй відчутну допомогу, особливо радянські партизани і підпільники. Однак, вимагає з’ясування і визначення внеску у спільну перемогу різних сил, які брали участь у боротьбі з окупантами (радянських партизанів, підпільників, українського національного підпілля) та об’єктивна оцінка їх діяльності.
Діяльність партизанських загонів на території Чернігівщині
В перші дні війни на фронт пішли 200 тис. жителів Чернігівщини. В області створювалися загони народного ополчення. В липні 1941 року вони налічували більш ніж 54,3 тис. бійців. Із 6320 чоловік у 34 районах області були сформовані винищувальні батальйони для боротьби зі шпигунами та диверсантами. Значну допомогу надало командування Південно-Західного фронту в організації в Чернігові партизанської школи для підготовки командирів і підривників. Створенню партизанських загонів в Ріпкинському, Михайло-Коцюбинському і Олишивському районах сприяв штаб 5-ої армії. Бійців винищувальних і партизанських загонів Остерського, Холминського та інших районів спільно з червоноармійцями вели бої проти гітлерівських загарбників в прифронтовій смузі. Учасники цих формувань згодом поповнили лави Червоної армії і партизанських загонів.
В умовах повсюдного терору населення Чернігівщини не скорилося ворогові, з кожним днем ширився Рух Опору. В період окупації в області діяло 18 підпільних райкомів партії, 65 партійних і 55 комсомольських підпільних організацій. Підпільники Чернігова, Ніжина, Прилук, Варви, Холмів відбирали й направляли людей в партизанські загони, вели розвідку в тилу ворога, розповсюджували серед населення листівки та зведення Радінформбюро. За проявлений героїзм у боротьбі з ворогом керівникові ніжинського підпілля Я.П. Батюку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Особливу роль у розгортанні збройної боротьби у тилу ворога відіграв обласний загін, на чолі з М.М. Попудренком. Вже 26 вересня 1941 року в повідомленні Радінформбюро відмічалося, що “партизани Чернігівщини за короткий період часу розгорнули широку діяльність, і нанесли відчутні удари окремим частинам фашистських військ”. У Городянському районі партизани пустили під укіс ешелон з окупантами і зброєю, підірвали 2 військові грузові машини. Напади на фашистів здійснено в Корюківці, Дроздівці.
Однак, навальний наступ фашистських військ не дозволив в усіх районах завершити формування загонів, і окремі групи партизан відійшли з частинами Червоної Армії. Відсутність досвіду конспірації призвела до значних людських жертв. Віддалення лінії фронту, нестача зброї, порушення зв’язків між районами - ускладнювало боротьбу в тилу ворога.
У серпні 1941 року було завершено формування обласного партизанського загону у складі 186 бійців, який відігравав вирішальну роль у розгортанні партизанського руху на Чернігівщині. Згодом до його складу були включені Корюківський (командир І.Ф. Коротков), Холминський (І.І. Водоп’ян), Перелюбський (О.П. Балабай) і Рейментарівський (Б.С. Туник) партизанські загони. Об’єднаний загін очолив М.М. Попудренко і О.Ф. Федоров, який прибув у північні райони області з району Пирятинського оточення військ Південно-Західного фронту. Восени 1941 року партизани контролювали майже всю територію Корюківського і Холминського районів. В листопаді гітлерівське командування кинуло проти народних месників 3 тис. карателів. Не зламавши опору партизан, фашисти почали палити навколишні села. Щоб відвести удар німців від мирного населення, партизани передислокувалися в Єлінські ліси Щорського району. Тут вони налагодили радіозв’язок з командуванням Південно-Західного фронту і до партизанів почали постійно прибувати літаки зі зброєю і боєприпасами. Це дозволило розгромити ворожі гарнізони в Погорільцях, Гуті-Студенецькій, Іванівні та інших населених пунктах. Військові спеціалісти навчали партизанів володіти зброєю, організовувати диверсійні групи, що активно діяли на залізничних магістралях Київ-Ніжин, Гомель-Бахмач, Гомель-Новозибків.
Партизани постійно користувалися допомогою місцевих жителів. Їхніми базами ставали цілі населені пункти. Для цього створювалися озброєні групи самооборони з місцевого населення. Найбільше таких груп було в північних районах. Наприклад, в Грем’яцькому районі колгоспники в селі Мурав’ї протягом 3 місяців, разом з партизанами захищали населений пункт від фашистів. Жителі села Єліно, Щорського району декілька місяців відбивали напади загарбників і тільки після бомбардування з повітря ворог зумів знищити непокірних його жителів. Групи самооборони діяли в ряді сіл Козелецького району.
Завдяки вмілому проведенню рейдів на території Чернігівської, а також сусідніх областей РРФСР і БРСР партизани зберігали ініціативу в своїх руках і постійно вели бойові дії та диверсійно-розвідувальну роботу. Під час рейду були створені нові загони в Новгород-Сіверському, Семенівському та інших районах. Обласний загін швидко ріс і на початок 1942 року налічував 450 бійців.
Для організації загонів і встановлення єдиного керівництва партизанським рухом в райони області підпільним обкомом були направлені спеціальні групи по 15-20 осіб, налагоджено тісний зв’язок з партизанськими з’єднаннями, які діяли в її південній частині.
У березні 1943 року біля с. Містки Щорського району десантувалася група з 13 радянських розвідників на чолі з М.Г. Салаєм. У травні цей загін вже нараховував 650 бійців і був переформований у з’єднання .Воно діяло в межиріччі Десни і Дніпра, а його диверсійні групи - на залізницях «Київ-Чернігів», «Київ-Бахмач», «Овруч-Чернігів». Згодом за наказом Українського штабу партизанського руху з’єднання через Полтавську область вирушило на Правобережну Україну.
Ще одне партизанське з’єднання, під командуванням М.І. Шукаєва, було створене на базі 6 груп, направлених у тил ворога УШПР. За 2 місяці 1943 року підривниками з’єднання на ділянці залізниці «Носівка - Ніжин- Бахмач» було підірвано 7 залізничних мостів, пущено під укіс 11 ворожих військових ешелонів. З’єднання пройшло бойовий шлях від Ніжина до Східної Словаччини.
11 березня 1943 року за наказом УШПР 1400 партизан на чолі з О.Ф. Федоровим і комісаром В.М. Дружиніним вирушили в рейд на Правобережну Україну. Їх головним завданням було вийти на Волинь, оволодіти великим залізничним вузлом Ковель і паралізувати рух поїздів на залізницях “Брест-Ковель”, “Ковель-Луцьк-Київ”, “Ковель-Львів”. Долаючи сотні кілометрів Чернігівської, Київської, Житомирської, Рівненської областей, партизани громили німецькі гарнізони., нищили ворожі комунікації. До кінця 1943 року в районі Ковельського вузла партизани пустили під укіс 440 ешелонів з технікою і живою силою ворога, а в січні-квітні 1944 року – ще 163 ешелони.
Широкий розмах партизанського руху був би неможливий без всебічної підтримки населення, яке допомагало продуктами харчування, одягом, повідомляло про наявність ворожих гарнізонів та про рух окупантів на шляхах сполучення. Місцеві жителі саботували заходи фашистських органів влади, поповнювали лави партизанських загонів, створивши у складі з’єднання партизанську бригаду ім.. Ванди Василевської.
Після зустрічі з’єднання з наступаючими частинами Радянської Армії більше 3 тис. партизан влилися до лав діючої армії, а загони Ванди Василевської відійшли на територію Польщі для продовження боротьби проти фашистських загарбників. Частина партизан на чолі із заступником командира з’єднання по диверсійній роботі О. Єгоровим була десантована в Чехословаччину і взяла участь у Словацькому повстанні.
Діяльність українського націоналістичного підпілля на Чернігівщині в період окупації
В роки нацистсько-радянської війни на території нашої області діяло націоналістичне підпілля. Наш регіон займав чільне місце в планах організації ОУН-Б та УПА. Однак чітку і повну картину підпільної боротьби скласти важко через брак архівних матеріалів. Наявні матеріали свідчать, що керівники ОУН наївно вважали, що в умовах поневолення Німеччиною України можна було вести роботу, котра, зрештою, приведе до незалежності Батьківщини. Було створено Обласний Провід і розбудовано підпільну мережу по районам. Серед чільних діячів можна назвати Г. Захвалинського, Д. Вершигору, О. Похолка. Використовуючи легальні та напівлегальні можливості на початку гітлерівської окупації області (вересень 1941р.), члени похідних груп ОУН вели активну патріотичну пропаганду серед населення, влаштовувалися до місцевих окупаційних установ, органів самоврядування, допоміжної поліції, займалися створенням різних громадських організацій (Січ, «Просвіта» тощо). Зусиллями місцевого підпілля було налагоджено випуск газети «Українське Полісся» під редакцією Ф. Піпи. Члени ОУН, співробітники газети, вже в перших її номерах відверто заявили про мету своєї діяльності: «Перед нами…перспективи… вільного розвитку і закладання державного будівництва».
Члени ОУН змогли залучити до своїх лав частину інтелігенції та молоді, представників різних верств населення. За даними сталінської охранки вони створили у Чернігові обласний провід ОУН, змогли «заложить во многих районах оуновские организации». У Ріпкинському та Любецькому районах серед поліцаїв проводили роботу по створенню в них збройних загонів. Так, у Ріпкинському районі провідником ОУН був начальник районної поліції Польовик. Націоналісти збирали зброю і «проводили работу по созданию из числа полиции вооруженной силы для борьбы против советской власти и немцев».
У січні-лютому 1942 року, німці провели репресії проти націоналістів, найбільш активну їх частину було розстріляно, менш активні елементи, що перебували на службі в окупаційних установах.
У березні-квітні 1942 року, бандерівці створюють у Чернігові підпілля - новий обласний провід ОУН-Б. Активну участь у розбудові місцевої організації взяли члени київського проводу ОУН-Б Остапенко та Савченко. Подібна робота проводилася в районах області. Так, у квітні-травні 1942 року один член ОУН, що мав фальшиві документи на прізвище Романа Геращенка від ніжинської організації ОУН-Б, створив осередок в Ічні з трьох осіб на чолі з місцевим поліцаєм Володимиром Кметою, який згуртував навколо себе широке коло співчуваючих, в тому числі й артистів місцевого театру. Він підкреслював, що їхнім завданням є боротьба за самостійну Україну, проти кого – байдуже.
Для роботи в Чернігові з Києва було направлено групу буковинців під проводом Якова Остапенка («Грім») родом з села Міліїв, якого німці розстріляли у квітні 1942 року. Члени цієї групи вели підпільну діяльність у різних районах Чернігівщини. Зокрема, троє членів Буковинського Куреня організували навесні 1942 року в Козельці курси з вивчення історії України для групи з 31 особи. Коли розпочалися репресії німців проти українців-західників, цих трьох буковинців було заарештовано за доносом одного з курсантів.
Нацистські окупанти жорстоко переслідували українське підпілля. У травні 1942 року значна частина обласного проводу ОУН-Б була заарештована органами гітлерівської СД. У серпні зв’язковий повідомив ічнянський осередок, що «організація ОУН в Ніжині розгромлена, багато членів заарештовано і розстріляно Геращенка». Наказ проводу був – продовжувати роботу.
Рух Опору на Козелеччині
11 вересня 1941 року Козелець був окупований фашистами. За короткий час німцями було ліквідовано партійно-комсомольське підпілля. До квітня 1943 року секретар Козелецького підпільного райкому партії О.С. Яровий перебував у загоні з’єднання С. Ковпака. У квітні 1943 року, за наказом С.А. Ковпака, він повертається на Козелеччину, де створює новий партизанський загін. За короткий час загін виріс з 8 до 30 чоловік, і вів самостійні дії проти окупантів. Базою загону було лісове урочище Пилятин.
За порівняно короткий строк своєї діяльності на території району (квітень-вересень 1943 року) в результаті боїв, диверсій і засад козелецькі партизани знищили: 1360 німецьких солдат та колабораціоністів, багато військової техніки противника, здійснювали саботаж с/г робіт.
Найбільш дошкульною для ворога була операція козелецьких партизан, яку провела влітку 1943 року розвід група загону на чолі з В.О. Ніколаєвим у районі станції Недра (залізнична лінія «Київ-Шепетівка»). Коли був підірваний німецький ешелон та загинуло 500 офіцерів. Про цю операцію повідомляло Радіоінформбюро та газета “Правда” а 1943 році.
П’ятого квітня 1942 року в урочищі «Видра» була десантована група розвідників радянської армії під командуванням Кузьми Гнідаша. На той час значна частина межиріччя між Дніпром і Десною від Києва і до Чернігова була охоплена партизанським рухом. Тут були організовані і вели бойові дії загони народних месників «Победа» (командир Степан Науменко), загін імені Щорса під командуванням Збанацького, партизанський загін під командуванням Болкуна і Стратилата, з’єднання Таранущенка і Таранюка.
З грудня 1942 року в Острі діяла підпільна комсомольська організація, яку очолював (С. Реутов та І. Валюшкевич).
Із часу своєї висадки і до самого приходу радянської армії у вересі 1943 року загін Гнідаша проводив бойові дії спільно з партизанами загону «Победа» та ім. Щорса Ю.Збанацького. Про створення загону Ю. Збанацького Гнідаш повідомив ГРУ та ЦШПР у грудні 1942 року.
З березня 1943 року загін ім. Щорса підтримував систематичний зв’язок з Чернігівським партизанським з’єднанням М. Попудренка. З середини червня 1943 року ввійшов до партизанського з’єднання ім. М. Коцюбинського. З 21 серпня 1943 року року за вказівкою УШПР він виділився в окреме з’єднання. Діяв в Остерському, Олишівському та Михайло-Коцюбинському районах.
Найбільш вдалою операцією остерських партизанів було звільнення міста Пірново на річці Десна разом з партизанським загоном «Победа» в кінці квітня 1943 року. Це була операція фронтового масштабу, і партизани її виконали зразково, і порівняно з невеликими для себе втратами. Ними був знищений майже увесь гітлерівський гарнізон, затоплені німецькі катери та баржі з цінним вантажем на річках Десна і Дніпро.
Завдяки партизанам Збанацького, частини Червоної Армії 15 вересня 1943 року форсували Десну, а потім Дніпро, які звели 2 великих пороми, плоти для вантажів, велику кількість човнів, зайняли оборону на правому березі Десни і цим самим забезпечили прикриття частин Червоної Армії. До 21 вересня 1943 року вся територія Козелецького району та Чернігівської області була звільнена від нацистів.
Загалом же під час Великої Вітчизняної війни на території Чернігівщини діяло 24 партизанські загони і 7 з’єднань, через які пройшло 65 тисяч народних месників. На час звільнення області від окупантів, їх було 22 тисячі.
За час окупації на території Чернігівщини партизани і підпільники знищили 32 тисячи німецьких солдат і офіцерів, 1250 одиниць бойової техніки противника, 43 залізничні мости. Партизанський рух у тилу ворога на Чернігівщині виховав цілу плеяду уславлених бойових командирів. Серед них О.Ф. Федоров, М.М. Попудренко, В.М. Дружинін, І.Є. Цимбаліст, В.Л. Капралов, Ф.І. Коротков, В.Є. Яременко, С.М. Новиков та багато інших. Батьківщина високо оцінила героїзм і бойові заслуги партизан і підпільників Чернігівщини. 30 тисяч народних месників були нагороджені орденами і медалями. 20 партизан були удостоєні високого звання Герой Радянського Союзу, в тому числі й Ю. Збанацький, а О.Ф. Федоров – удостоєний цього звання двічі. В 1967 році Чернігівська область за активну участь в партизанському русі та за успіхи в розвитку народного господарства була нагороджена орденом Леніна.
Наші часи позначені надзвичайним зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, а події що відбувалися на території України під час ВВв завжди викликали особливу цікавість, дискусії і суперечки, як істориків, так і безпосередніх учасників подій.
Всі хто цікавиться минулим, повинні позбутися стереотипів та об’єктивно оцінити події.
Історія руху Опору, є однією з найбільш сфальсифікованих тем Другої світової війни, але це не означає, що такий рух насправді не існував, чи те, що можна ставити під сумнів героїзм і мужність кількох сот тисяч людей, які дійсно творили антифашистське підпілля. Адже, через партизанські загони в роки війни пройшло приблизно 180-220 тис. чоловік (за даними радянської історіографії 1,5 тис.).
Література
Бедзик Д.І. Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1949
Бутко С., Демченко Т.. За Україну, за її волю. Короткий нарис боротьби ОУН-УПА за незалежність України. Другий етап національно-визвольного руху на Україні 30-х – поч.. 50-х рр. – Чернігів, 1995
В тилу ворога: Документи і матеріали про участь партизанів Чернігівщини в боротьбі проти фашистських загарбників /За ред. М.О.Рудько: Чернігівська обласна рада ветеранів Укр. : акція партизанів ВВВ. – Чернігів, 1994. – 150 с.
Губарев В.К. Історія України: Універсальний ілюстрований довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2008 – С. 428-458
Збанацький Ю.О.. Ми - не з легенди – К.: “Дніпро”, 1972 р.
История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг.-Т. 1-6. – М.:Воениздат, 1960-1965Кентій А.В. Партизанський рух 1941-1944 рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2005. - №3. – С. 3-15
Кентій А.В. Нариси історії Організації Українських націоналістів в 1941-1945 рр. – К.: 1999. – 200 с.
Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.
Кравченко Є. Подвиг Якова Батюка // Сільські вісті. – 2003. - №104. – С.2
Кучер В.І. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні 1941- 1944 рр. – К.: Наукова думка, 1989. – 255 с.
Кучма І., Кузнєцов Г. Чернігівщина край партизанської слави // Гарт. – 2010. - №15. – С.11
Новітня історія України: підручник // Слісаренко А.Г., Дрожжин В.П. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
Попудренко М. Щоденник. – К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.
Симоненко М.. В лісах над Остром – К.: Політвидав Україна
