Кузьма Тимофійович Журба
Кузьма Тимофійович Журба народися 11 листопада 1922 року в селі Хрещате Козелецького району Чернігівської області. Мешкав у Чернігові. Загинув в автокатастрофі 28 січня 1982 року. З небагатьох миттєвостей спілкування з Кузьмою Журбою найбільше зосталося в пам’яті одне. Було рівно за рік до тієї страшної зимової трагедії, коли він, вертаючись з Прилук, де проходили дні «Політвидаву», разом з іншими учасниками цього заходу потрапить в дорожньо-транспортню пригоду і загине. Ми ж, велика група чернігівських літераторів і артистів філармонії поверталися з Пісок Бобровицького району — батьківщини Павла Тичини, де урочисто відзначили 90-ліття від дня народження автора «Сонячних кларнетів». В салоні «Ікаруса», який натужно долав опівночі снігову заметіль, випало сісти поруч із Кузьмою Тимофійовичем, і він, під враженням вечора в Пісках, став розповідати про зустрічі з Тичиною. Павло Григорович ще до виходу першої книжки чернігівського поета дав хорошу оцінку віршам, і пізніше написав рекомендацію до Спілки письменників, надсилав йому теплі листи. Більш ніж півстоліття працював Кузьма Журба кореспондентом в редакції обласної газети «Деснянська правда». Як і Павло Тичина, уважно слідкував за творчістю молодих літераторів. Ось рядки з повісті Володимира Дрозда «Музей живого письменника», де він згадує про себе-старшокласника: «Поет Кузьма Журба раптом запрошує мене з моїми віршами до себе додому. У неділю. Він мешкає на околиці Чернігова. Поки знаходжу його дім, стискаючи у спітнілій од хвилювання долоні шкільний зошит, у чунях повно березневої талої води. Уперше переступаю поріг кабінету поета. Кузьма Журба (хай хоч на тім світі віддасться йому за чулість, за увагу до юних) щось поблажливо похвалює, щось критикує, а я бачу лише брудну воду, що натекла з моїх мокрих чунь на чисту дощату долівку. І сором пече мене вогнем». Саме йому завдячують за публікацію своїх перших віршів у «Деснянській правді» і Володимир Дрозд, і студенти Ніжинського педінституту Євген Гуцало та Леонід Горлач, і випускник школи з Макіївки Носівського району Станіслав Реп’ях, і солдат залізничного полку в Чернігові Дмитро Іванов, які згодом стали відомими українськими письменниками. У Кузьми Журби, автора збірок поезії «Над красунею Десною», «Дорога до щастя», «Серп», «Яблука падають», «В чеканні весен», книг для малят наскрізною темою було освідчення в синівських почуттях до рідного краю, зокрема до села, в якому він народився: За Хрещатим — гаї, Наче думи мої. За Хрещатим поля, Наче доля моя. Не любив Кузьма Тимофійович згадувати війну, та його враження тих грозяних назавжди закарбувалися в його творчості: А мені війна все сниться, Клята-розпроклята, В полі спалена пшениця, Вщент розбита хата. У пекельній круговерті Білий світ і люди. І мене за мить од смерті… Донька будить. Вісімнадцятирічним одягнув він солдатську шинелю, був серед захисників Москви, пройшов потім суворі дні і ночі у військах Калінінського та 1-го Прибалтійського фронтів, нагороджений орденом Червоної Зірки, бойовими медалями. Якось незвично було бачити його за столом в робочому кабінеті. Більше він запам’ятався під час прогулянок в обідню пору на Вал, коли задивлявся в задеснянські далі — в такі хвилини, певно, народжувалися вірші. Дещо інакшим, зосередженим, зустрічав його в кабінеті журналіста за шахівницею — тоді чимало деснянців грали в шахи. Бувало, й «журили» Журбу за ці вірші. Зокрема, за той, що був опублікований у обласній газеті десь на зламі 60-70 років. Йшлося в тому вірші про любов, що «проходить гордо поміж «Волг» і «Чайок». Узріло обласне партійне начальство у цьому неабияку крамолу. Ще б, хай вона й любов, але ж так зневажливо, мовляв, минає, ну, хай «Волги», але ж «Чайки», на яких їздило найвище керівництво — від генерального секретаря до перших секретарів союзних республік… Та догани не записали, адже Кузьма Тимофійович був безпартійним. Він не дожив лічених місяців до свого 60-річчя, якого так чекав. Пам’ять про поета і журналіста вшановано меморіальною дошкою на стіні будинку по вулиці Гетьмана Полуботка, що виходить на Красну площу, в якому тоді була редакція «Деснянської правди», у вулиці його імені в рідному Хрещатому.
Володимир САПОН
